Слово про мого першого вчителя

Учитель! У цьому слові криється глибокий філософський зміст.З давніх-давен люди шанували  вчителя, бо розуміли: він  відкриває шлях до незліченних скарбів мудрості. Відомо, що життя кожної людини починається з народження, а формування  особистості —  з навчання. Отож, щоб стати розумним та досягти успіхів  у дорослому житті , необхідно закласти  міцний фундамент знань, отримавши їх ще з початкової школи. 

У народі  справедливо говорять: «Знання, отримані в дитинстві – це різьблення,  виконане на камені», адже даються вони важко, проте залишаються  на все життя. Не секрет, що формує учня хороший вчитель, який знає найпотаємніші куточки серця свого вихованця.

Я вдячний  долі за те, що у мене була розумна, незабутня вчителька  – Костенко Валентина Василівна. Вона присвятила мені та моїм однокласникам  чотири роки  свого життя і  була не просто педагогом, а   другою мамою, яка подарувала мені хороші знання та пакуночок людських якостей: працелюбність, чуйність, делікатність, милосердя.

 З перших днів знайомства мене вразила її простота і висока культура спілкування. Ви не повірите, але жодних образ упродовж чотирьох років ніколи не було! А від теплих слів «молодець» та «розумник» виростали крила. Я відчував  тоді себе  маленьким птахом, що  впевнено летів у країну Знань.

Бувало, Валентина Василівна  посварить когось у класі, але завжди справедливо. Вчителька дуже любила всіх  нас, часто розказувала повчальні історії та звертала увагу на  наслідки байдужого ставлення до навчання.

А ще назавжди мені запам’яталися її слова: «Людина повинна мати не тільки  розумну голову , але чуйне, добре  серце».

Але чи часто  у житті ми зустрічаємо чуйних людей?  Прикро, проте ,на жаль, ні! Одного разу у мене захворіла мама, я доглядав її: готував їжу, прибирав у кімнаті, мив посуд. Протягом тижня у неї трималася  висока температура. У п’ятницю вранці мамі полегшало, я пішов до школи. На  першому ж уроці отримав негативну оцінку. Учителька (не хочу називати її прізвище) запитала:

— Чому  не готувався до уроку?

— У мене мама хворіла, — відповів ніяковіючи я.

— Це не причина, сідай, двійка! — різко промовила вона.

Сльози навернулися мені на очі, було нестерпно боляче, адже я завжди вчив уроки…Ціною неймовірних зусиль я стримував їх, бо плакати хлопцю – то великий сором. І в цю важку мить я пригадав її, мою любиму вчительку. Чи вчинила б  так зі мною Валентина Василівна? Ні, ніколи! Завжди спокійна і лагідна, вона  уважно вислухає, порадить і дасть шанс виправитися. Її тепле слово підтримувало, надавало впевненості, запалювало вогник надії навіть у найслабших учнів.

Тепер, з власного досвіду, я глибше, по-справжньому зрозумів важливість тих цінностей, про які колись говорила моя перша вчителька. Адже неуважне  ставлення  може збіднити  душу , залишити рубець на все життя.

Минуть роки…Я виросту, але   ніколи не забуду її, мою улюблену вчительку. Знаю: цей незабутній  образ завжди бентежититиме пам’ять і у час нелегкої хвилину зігріватиме теплим, ласкавим промінчиком.

І наостанок  від щирого серця просто скажу: «Дякую Вам, моя вчителько, низький уклін! Щастя, здоров’я на многії літа! »