Вклоняюся  доземно, Кобзарю, тобі

 «Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива… ».

Лунають дзвінко в Україні  прості, божественні  слова.

Вони ніколи не загинуть,

Бо  у людські серця  співучою, нестримною  рікою линуть.

Велично, пафосно  Тарасові  строфи у « Кобзарі»  палають,

Про Україну, про  добро, про  волю розповідають.

Тут  наша   історія, наше життя,

 Які  ведуть   у світле  майбуття.

Ось  мужні  Гонта, Залізняк,  Ярема

У «Гайдамаках» ворогів долають,

За правду борються, свободу здобувають.

І  серце   моє   терпне,  стає,   оживає,

Козацтву рідному безмежно співчуває .

А   образи  Лілеї,   Катерини - геть  до сліз   проймають:

Чому  ж українські  дівчата  талану   не мають?!

Шкода за  Вкраїну, шкода  мені   квіту,

Що   так  і не побачив щасливого світу….

Для мене  Шевченко   –  Пророк,  Прометей,

Що  світло   відкрив  для   незрячих очей.

Це  патріот, що нитку Аріадни подарував   народу.

Це славний нащадок  козацького роду.

І добре,  що  тепер  ми  не «моголи»,  не німці,

А вільні, незалежні  українці.

Допомоги сьогодні  не просимо у старшого «брата»,

Бо  дуже  гіркою  буває  розплата…

Живемо   у сім’ї великій, дружній, новій,

Немає  на землі  «врага»,  немає  «супостата»,

 Є лиш   Росія  та Європа,  що у  «Союз»  свата.

Діждалися   ми   і  пана «Вашингтона»,

Що     хоче  нових  змін  і  «демократичного»   закону.

Радіє  українська братія: модерну «научаємось»,

До    оновлення  йдемо –   нічого  не цураємось!

Буває,  люди  зраджують і  правдою торгують.

Буває,  неньку Україну,  Бога  зневажають і  не жалкують…

Вклоняюся  я  вдячно і доземно , Кобзарю, тобі,

За  правду,  за музу,  за  сонячні дні.

Для мене  ти  назавжди   –   вічний  Пророк,  Прометей,