Образність мови. Не можна розмовляти з аудиторією тільки мовою абстрактних понять, узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Оратор має зацікавити, захопити слухачів ідеями, які він розкриває. І тут образність ви­кладу необхідна. . Зобразити яскраву, образну картину перед слухачами — залишити вражаючий відбиток у їх свідо­мості, схвилювати їх.

Образ — це чудова форма ораторського мистецтва. Вона завжди використовувалась у промовах ораторів з трибуни суду.

У справі Віри Засулич, яка обвинувачувалась у замаху на вбивство петербурзького градоначальника генерала Трепова, викликаного беззаконним розпорядженням остан­нього висікти різками політичного ув'язненого Боголюбова, її з

Образність головним чином досягається за допомогою тропів і стилістичних фігур.

Троп (грец. tropos — зворот) — вживання слова або вислову у переносному, образному значенні. В основі тро­па — зіставлення двох явищ, предметів, які близькі один одному за будь-якими ознаками. Народна мудрість гово­рить: «Без солодкого не відчуєш гіркого, без потворного не будеш мати уявлення про прекрасне».

Існують такі види тропів: порівняння, епітет, метафора, алегорія, іронія, гіпербола, уособлення тощо.

Порівняння. Це — зіставлення одного предмета а іншим з метою більш яскравої й наочної характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про необхідність удосконалення всієї системи освіти і про те, як важливо молодих людей навчити творчо мислити, підготувати їх до життя, можна навести образне висловлювання, яке використовує порів­няння: «Ще стародавні говорили, що учень — це не посу­дина, яку необхідно наповнити, а факел, який необхідно запалити».

Порівняння відіграють дуже важливу роль при описах, вони допомагають уявити об'єкт розмови.

Епітет — (від грец. «додаток») образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найбільш характерну чи вражаючу якість. «Чи слід молодиці світити грішним во­лоссям проти Божого сонця ?» (І. Нечуй-Левицький ).

Метафора — (від грец. перенесення) заміна прямого на­йменування предмета образним. Метафора є тим же порів­нянням, однак у порівнянні схожість указується прямо, а у метафори домислюється. Юність можна порівняти з вес­ною життя. Метафора за своєю суттю є скороченим порів­нянням, в якому пропущений сам об'єкт порівняння. На­приклад: чаша терпіння, у чужу душу не влізеш, випити гірку чашу та ін.

Алегорія (іносказання) — зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. Наприклад: хитрість інакомовно показують у вигляді лисиці; мир — у вигляді голуба. Відома всім алегорія кохання — серце; алегоричне зображення зміни війни на мир — «І пере­роблять мечі свої на лемехи, а списи свої на серпи». Тар­тюф — алегорія лицемірства, Дон Кіхот — алегорія ли­царства і т. п.

Уособлення - надання неживим речам або природним явищам людських рис: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-ведмідь, тощо. Уособлення, дуже характерне для фольклору з його міфологічною свідомістю, використо­вується також літераторами: «Реве та стогне Дніпр широ­кий ...» (Т.Шевченко).

Гіпербола (від грец. «перебільшування») — навмисне художнє перебільшення сили, значення, розміру явища, що зображується. Наприклад: «Мало який птах долетить до середини Дніпра» (М.Гоголь). Гіперболи часто вжива­ються в політичній полеміці та пропаганді тощо.

Літота (від грец. «простота») — образний вислів, який полягає у зменшуванні величини, значення явища, яке зображується. Наприклад: Від Ніжина до Києва рукою по­дати. Оратори нерідко використовують засоби з народної мудрості: «хлопчик з палець», «хатинка на курячих ніж­ках». Літота — протилежний до гіперболи троп.

Виразність і дієвість мови оратора багато в чому зале­жить від побудови фрази, її конструктивних особливостей. Стилістично значущі типи цих побудов (побудови фрази) називаються фігурами (лат. figure — образ, вид). До сти­лістичних фігур належать: інверсія, антитеза, градація, анафоро та інші спеціальні синтаксичні прийоми. / Інверсія (від лат. «перестановка») — незвичний, неха­рактерний для даної національної мови порядок розташу­вання слів. Використовується з метою привернути увагу слухача. Наприклад: Пити за перемогу не годиться завчас­но, то прикмета погана (Н.Рибак).

Анафора (від грец. «винесення вгору») — лексико-син-таксичне повторення слів і словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків). Блис­кучий зразок її знаходимо у промові Цицерона проти Китіліни, де за її допомогою змальовується ця злочинна людина: «Хто отруйник на всю Італію, хто гладіатор, хто розбійник? » І далі називає Катіліну вбивцею, підроблювачем заповітів, обманщиком, гультяєм, марнотратцем, розпусником. Два­надцять разів повторюється у цьому реченні питальний займенник «хто» — анафора, що виділяє кожен вид зло­чинності Катіліни, надає всій структурі гостроти.

Антитеза (від грец. «протиставлення») — зворот промови, в якому для посилення виразності протиставлені поняття, думки, образи, стами, риси характеру діючих осіб. Наприклад: Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. Перемелеться лихо — до­бро буде. Антитезою часто прикрашав свої промови Цицерон. Так, звинувачуючи Верреса, він передбачив, що захисник підсудного Гортензій протиставить йому такий аргумент, як ім'я славного полководця. «Тепер, — каже Цицерон, — за­хисники Верреса можуть заявити: «Хай Веррес злодій, хай святотатець, хай перший негідник і злочинець, але він до­брий і вдалий полководець і його треба зберегти на важкий час для республіки»¹, тобто злочинствам Верреса протиста­вити його військові здібності як основний аргумент проти обвинувачувального натиску Цицерона.

Антитеза робить речення не тільки багатим за змістом, але й винятково милозвучним і принадним.

Градація (від лат. «поступовість») — стилістичний прийом, що дає змогу відтворити вчинки, думки, почуття, або події в розвитку. Багатоступеневу градацію знаходимо в промові Цицерона «На захист Секста Росція з Амерії»: «У місті народжується розкіш, з розкоші неминуче вирос­тає жадібність, з жадібності проривається зухвалість, потім виникають всі злочини і лиходійства». Ця градація склада­ється з чотирьох ступенів. Зміст першого ступеня міститься в другому, зміст першого і другого — у третьому, зміст всіх трьох створює четвертий — найвищий і найсильніший сту­пінь. У п'ятій верринці знаходимо градації, що містять відповідні стадії судових процедур, наприклад: «Його по­відомили про цю справу. Негайно, як належало, за його наказом названих людей схопили, привели в Лілібей, по­відомили господаря, відбувся суд, їх засудили». Тут града­ція створюється за логічним значенням сказаного, що є стрункою цілістю.

Усі подані вище тропи і фігури в основному базуються на прагненні оратора чітко й ясно передати думку та емо­цію.

Тропи та стилістичні фігури є лише частиною засобів, які використовуються для досягнення художності та ви­разності мовлення.

Які ж художні, естетичні елементи роблять мову яскравою, образною? Ефективними художньо-естетичними елементами ораторської мови насамперед є багатство фоль­клору, народної розмовної мови. Аристотель зазначав: «Добре приховує своє мистецтво той, хто складає свою про­мову з виразів, які взяті з буденної мови».

Народні порівняння — це фразеологічні сполучення, в яких на основі спільних ознак зіставляються люди, явища, речі, предмети з метою створити яскраві уявлення або ви­кликати відповідну емоційну реакцію.

Використання народних прислів'їв і приказок робить промову яскравою і переконливою.

Але якщо зловживати прислів'ями та афоризмами, вони, зрештою, швидко набридають і роблять мову нудною й одноманітною.

Оратор у процесі підготовки до виголошення промови використовує крилаті вислови, образи художньої літера­ туру        

Однак художні засоби повинні застосовуватися лише такою мірою, якою вони необхідні для глибокого розумін­ня основних науково-теоретичних положень змісту про­мови.

Шаблони, штампи притупляють образність мови, її влучність і щирість. Тому уникати штампів, оберігати мову від шаблонів — одне з першочергових завдань оратора.