Справжній син українського народу

Він  добре  знав, що вони в оточенні, а надіятись на допомогу –  марна справа. Ще  два дні тому  Михайло мав можливість залишити фронт на літаку, якого присилали з центру. Але чи міг?  Чи мав право зрадити  своїх останніх бійців  і  пам’ять тих, що полягли в холодних окопах під Києвом? Вони виконали свій  солдатський обов’язок  і  тепер лежать, спочивають там… Сотні, тисячі молодих, згублених життів... Важкі  думки не давали спокою, знову і знову гнітили душу  генерала:

 « Потрібно чекати.. Чекати, але на кого? Прийти  на допомогу   просто нікому… Здатися німцям?  Ні, цього не буде…Війська загинуть, але ніколи, чуєте, ніколи не здадуться!...»

Чи міг врятувати від  нищівного розгрому свої армії генерал Кирпонос – досвідчений командир, герой першої Світової, учасник громадянської війни, переможець вирішальної битви з фінами? Без сумніву, так... Потрібно було лише  вчасно відвести війська на нові позиції. Але не виконати  ту, нехай і  бездарну  вказівку Ставки, яка привела до тяжких наслідків, як командувач фронту Кирпонос не міг, не мав права... Напевно,   якби він наполягав  на своїй позиції, то був би негайно відсторонений від командування.

   Михайло присів,  заплющив   на мить утомлені  від  довгого безсоння очі  й пригадалось  дитинство, село, що на Чернігівщині…Мати, батько, дружина, діти. Оленка, Ніна, Євгенія, Женя…. Де вони?...   Чи живі? ….

– Михайле Петровичу, – легенько штовхнув його за плече ад’ютант  Гненний, – щойно повернулась розвідка. Біля села Овдіївка усі дороги перекриті німцями, ми… в оточенні…

 Це була  очікувана, але надзвичайно лиха і тривожна звістка.Тепер  він  зрозумів, що німці , напевно, захопили в  полон  декількох  солдат, які  відстали  після  вчорашнього бою, і  ті, не витримавши катувань, розповіли про напрямок руху колони штабу фронту. Отже, місце  їх перебування  відоме. Ще час, можливо, другий, і вони будуть атаковані. Шанси на успішний  відхід з місця ночівлі залишались занадто мізерні. Необхідно було   приймати   рішення...

  Урочище  Шумейкове,  де розташувався  штаб Північно-Західного фронту,  розсікав   глибокий яр, і цей природний редут  командуючий вирішив використати  сповна.

– Повідомте всіх,  хто може тримати зброю,  займіть  оборону по периметру урочища,  поранених  відведіть в глиб  яру, до криниці. Потрібно протриматись  до настання ночі.

   А  потім задумався і, зробивши  невелику паузу, додав:

– Навіть якщо я загину, то ви не повинні здаватися… Вночі  ідіть на прорив… Ви повинні жити і боротись за свою землю, за батьківщину, за своїх  близьких, рідних, і за тих, що  залишились  там, під Києвом….

   Світало…Сірі, холодні коси ранкового туману поступово розсівалися, залишаючи  змучених  бійців Кирпоноса останнього прихистку. Довкола  ще стояла німа тиша, тільки  зрідка  витьохкував соловейко  та  де-не-де в траві тріскотів  невгамовний цвіркун. Бійці охорони штабу  полковника Глібова  і  майора  Володимирського, що  за наказом  командуючого зайняли оборонні позиції , лежали тихо,  вслухаючись у ті чудові, неповторні мелодії. Духмяні осінні трави, напоєні ранковою росою, п’янили  їх, і  здавалося, що ніякої війни ніде ніби й не було…

  Але що це? Зі  сходу, а потім із заходу почувся гуркіт , що нагадував  роботу  механізмів  німецьких танків. Так, це були саме вони –  німецькі танки,  які гучно скреготіли своїми гусеницями й повільно  наближалися до позицій , а  слідом за ними йшли на повний зріст автоматчики.

 –До бою! – вигукнув Кирпонос, що   тепер лежав разом з усіма  у першому ряді оборони. Цю команду відразу підхватили   інші.  Команда « До бою!» лунала скрізь:  зліва, справа…. Довкола все ожило , заметушилося.

Тільки-но перші танки наблизились до урочища, як оборонці дружно  вдарили  по ворогу з усіх стволів, що були у них. Але, незважаючи на інтенсивний вогонь, ворог продовжував рухатися. Відкинувши  польовий бінокль, Кирпонос  міцно натискав гашетку спареного шестиствольного  зенітного кулемета,  посилаючи у бік ворога десятки куль, а поряд з автоматів вели вогонь його  найкращі бойові друзі – командарм Михайло Потапов і  начальник штабу Дмитро Писаревський.

 – Відсікайте  піхоту, вогонь  по піхоті! –   грамотно командував Кирпонос.

 – Офіцери, приготуйте  гранати та пляшки з бензином.

   Він ніколи  не ховався за спини своїх підлеглих, і  ті   добре   знали це. Вони поважали,  любили   свого  сміливого командира й чітко виконували   всі його накази.

Не витримавши граду свинцю, яким поливали  ворога оборонці, фашистські піхотинці попадали, залягли і вже не йшли за своїми танками, які ще продовжували наближатися, періодично вивержуючи смертоносний вогонь із своїх жерл. Коли перші з них  дісталися галявини, штабні офіцери сміливо кинулись до них і , розбивши пляшки з бензином, підпалили. Тепер решта  німецьких машин  зупинилася ,  позадкувала назад.  Перша атака ворога була  успішно відбита…

  Зрозумівши, що просто так оборонців не взяти, німці продовжили підтягувати все  нові й нові танки. Із кожною хвилиною їх ставало все більше й більше. Незабаром  підїхали й автомашини з піхотою та мотоциклісти . Порахувати їхню кількість  спостерігачам із розвідки  ставало дедалі тяжче. Розуміючи складність ситуації, командуючий зібрав штаб на  коротку нараду. Один  із членів військової ради фронту запропонував  іти на прорив і покинути  урочище Шумейкове.

– Вдаримо на схід, прорвемо  вороже кільце і  будемо рухатися  до  Сули.

– Дана  думка  є не зовсім правильна,  –  заперечив  Кирпонос. – Залишивши урочище, ми  відразу опинимось на відкритій місцевості  й  будемо швидко  знищені противником. А тут, під прикриттям  кущів і дерев , у нас  залишається хоча й невеликий , але шанс –  вийти з оточення та зберегти людські життя…

    Усі затихли, розуміючи, що командир говорить правду.

     Минуло тридцять  хвилин…Тепер ворог  атакував  великими силами з трьох сторін. Танки  інтенсивно вели вогонь з гармат і кулеметів . Обстріл урочища  не затихав ні на хвилину, а потім пішла  німецька піхота. Фашисти вважали, що після цього смерчу не залишиться нікого живого, проте коли  автоматчики  наблизились   до перших дерев,  несподівано пролунав клич «За Батьківщину, вперед!». Це  повів своїх  бійців в  рукопашну контратаку Михайло Кирпонос...Але що це? Ліву  ногу  пройняв пекучий біль,  вона  отерпла,  стала важка,  неслухняна… Писаревський, який був поруч, підхопив свого  командира й  обережно поклалав на землю.

 –  Михайле Петровичу, ви поранені?

–       Ні, облиш мене… Все добре… Вперед! Вперед! Ведіть людей, не зупиняйтесь!

 Вони билися з усіх сил: до останнього подиху, до останньої краплі крові, багнетами, саперними лопатками – усім тим , що опинилося під рукою у цю відповідальну мить.  Не витримавши стрімкої  й  такої самовідданої атаки, німці відступили…

   Поле бою було услане сотнями закривавлених трупів солдат і офіцерів, що лежали вперемішку, обнімаючи смертельними обіймами один одного: німці і наші, досвідчені і  юні … Їхні  потрощені об людські тіла  гвинтівки та автомати   були  уже нікому не потрібні .

    Після цього бою ряди оборонців значно поріділи… Поранених генералів  Кирпоноса і Потапова  бійці перенесли ближче до криниці, де  знаходились усі  тяжкопоранені , яких вдавалося винести з поля бою.

Командарм Потапов  втрачав свідомість. Він марив   і вже нічого   не розумів…Із  його грудей долітав лише  хрип і тихий  стогін…Час від часу  нерухоме  тіло відважного командира  здригалися від конвульсій.

–  Михайле!  Михайле ! –  гукав  товариша  Кирпонос, але той  не  обзивався.

 – Лікарю, допоможіть йому, допоможіть!

– Я вколов знеболювальне, перев’язав рани,  скоро йому стане краще, – промовив хірург, що був поряд,  та  від утоми ледве  стояв на ногах…

–  Потрібно триматися…Скоро  вечір…Тримайтесь...Тримайтесь до вечора…

– Михайле Петровичу! Не хвилюєтесь, ми   будемо триматися, обов’язково, ми протримаємося, –  заспокоював командуючого  ад’ютант  Гненний.

   Через гучномовець німці запропонували  бійцям скласти зброю і здатися, бо у противному разі на них, як вони полюбляли говорити,  чекає смерть від воїнів вермахту. На це вони відвели   двадцять хвилин.

Коли сплив час, фашисти  знову відкрили ураганний вогонь із гармат, танків та мінометів.

   Від вибухів снарядів та  мін  небо потемніло. Здавалося, що на урочище опустилися сутінки. Знесилені та закривавлені,  присипані холодною мокрою землею, мужні оборонці не здавалися й  продовжували стояти на смерть… Ще тричі за наказом свого командира  вони  піднімалися в  атаку, відкидаючи ворога від  урочища.

Час ішов занадто  повільно, але йшов. Пішла  двадцята  година… Вечоріло. Сонце почало  сідати за горизонт. Ані фізичних, ані матеріальних сил у оборонців уже  майже не залишалося. Проте й німці тепер боялися  іти на штурм і  вели  лише потужний обстріл з важких гармат та  мінометів.  Німецькі міни лягали дуже  щільно,  шматуючи  металевими  осколками  людські  тіла. Від їх розривів  люди падали,  як підкошені. Вони помирали, але  не здавалися, бо з ними було найсвятіше і вічне почуття: любов до рідного краю, до своєї Батьківщини…Із кожною хвилиною вбитих і поранених ставало все більше й більше.

Тепер Михайло зрозумів, що вийти з оточення  вдасться далеко не всім, а особливо їм  – пораненим…

   Ах, як в  палко він  любив свою українську землю, своїх людей! І навіть тоді, коли осколки ворожої міни, що вибухнула поряд,  боляче вп’ялися у голову й тіло, він, повірте, любив їх…

Тамуючи нестерпну біль, Михайло перевернувся на живіт і припав грудьми до своєї  рідної землі… Кров   маленькими фонтанами сочилася із відкритих, глибоких  ран, але він,  міцно зціпивши  зуби , мовчав,  бо не хотів,  щоб бійці  чули  стогін.  Права рука ще продовжувала стискати пістолет, проте життя  покидало  його… Він помирав…

 Так нескорено, зі зброєю в руках, загинув відважний воїн, герой і патріот, справжній син українського народу  Михайло Петрович Кирпонос.

  Коли настала ніч, рештки бійців, зібравши останні сили, пішли на прорив… Вони протримались і виконали останній наказ свого командира: прорвали кільце  ворожого  оточення  й успішно з’єдналися  зі  своїми  частинами